Середня загальноосвітня школа №22 м. Кам'янське

 


Методичні вказівки з культури мови

Комунальний заклад «Середня загальноосвітня школа № 22                                              м. Дніпродзержинська»

 

 

Єфименко О.В

Методичні вказівки                                                                                         з культури мови                                                                                             для учнів та вчителів                                                                      (теоретична частина)

 

 

 

 

Дніпродзержинськ                                                                                                                  2016

 

                                                            Убогість мови означає убогість думки.

                                       Говори не так, щоб тебе могли зрозуміти,

                                              А говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти.

                                                                                                     Народна мудрість

Людина створила культуру, а культура людину. Культура це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.

Наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою в суспільстві, називається культурою мови. 3 культурою мови насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Культура мови утверджує певні норми : лексичні ( розрізнення значень і відтінків слів), граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми ), стилістичні, орфоепічні (вимова), орфографічні (написання).                                    Отже, нормативність - це дотримання правил усного й писемного мовлення, правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо.

                Виховання культури мови –  це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних зразків мови, засвоєння мовно-культових традицій народу. Культура мови залежить від мовної політики, суспільних функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність засоби масової інформації (мова преси, мова телебачення і радіо, мова театру).Український народ завжди відзначався високою культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Ельвія Челебі, який у 1657р. побував на Україні, згодом писав, що українці –   це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша , ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так-от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж 4 лайливі вирази: щезни собако, свиня, дідько, чорт.

              Щоб підвищити рівень мовної культури сьогодення, необхідно:

1) шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся цією мовою;

2) багато читати творів різних стилів мовлення, знайомитися з діяльністю майстрів індивідуального художнього стилю;

3) намагатися, користуючись на практиці кількома мовами, добре оволодіти нормами кожної з них, не допускати змішування мовних явищ, усувати прояви інтерференції;

4) незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників;

5) критично і творчо ставитися до написаного і промовленого слова;

6) не йти за модними тенденціями, які виявляють себе в окремих виданнях, окремих авторів або соціальних груп людей (напр.: у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів, термінологізмів, нарочитої спрощеності тощо).

Так уже повелося, що ми більше уваги приділяємо культурі писемної мови, очевидно тому, що помилка на письмі живучіша і наочніше, а про усне літературне мовлення згадуємо у зв'язку з правилами вимови й наголошування слів.

Мовлення –  спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність, тобто це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою. У сучасному мовленні однаково поширені обидві форми української літературної мови –  писемна й усна. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві основні лексичні й граматичні форми, проте кожна з них має свої специфічні особливості, які зумовлені особливостями функціонування усної та писемної мови. Писемна форма обслуговує різноманітні потреби народу в різних галузях народного господарства, в галузі науки, політики тощо. Автор і той, кому призначається написане, безпосередньо між собою не спілкуються. У зв'язку з цим у писемному мовленні не можна застосовувати додаткові засоби, що властиві усному мовленню.

Різницю усного й писемного мовлення можна зобразити у вигляді таблиці:

 

Писемна форма                                    Усна форма

1. Є вторинною(спирається на усне      1. Первинна, властива спонтанність.

    мовлення)                                                                                                                                           2.Сприймається органами зору                 2. Сприймається органами  слуху.                                                                                                                                                       3.Необмежена кількість людей.                3. Обмежена кількість людей.                                                                                                                  4.Переважно монологічна форма         4. Діалогічне, полілогічне  мовлення.                                                                                                 (діалог використовується лише в                                                                                                                        художній літературі)                                                                                                                                   5.Одиницею писемного мовлення        5. Одиницею усного мовлення є слово                      є текст.                                                                                                                                                                                                 б. Використання повних, складних      6. Використання неповних, незакінчених            речень.                                                         обірваних  речень .                                                                         7. Фіксується графічними знаками      7. Наявність інтонації, жестів.                                                                                                                                   (літерами, малюнками, схемами,                  Співрозмовник  має змогу уточнити,                                                                                              формулами тощо).                                      додатково з'ясувати незрозумілу                                                                                                               .                                                                     інформацію.

            Писемна й усна форми літературної мови характеризуються і деякими відмінностями у використанні словникового багатства національної мови. Якщо для писемної мови потрібні слова добираються більш суворо, з урахуванням літературної традиції, то в усній можливе вживання розмовної лексики і такої, яка стоїть на межі з діалектною. Оскільки усна мова, головним чином, обслуговує побутові й виробничі потреби суспільства, то в ній звичайно переважає лексика побутового та виробничого характеру і значно менше, ніж у книжній мові поширені слова з абстрактним значенням.

       Проте чіткої межі в доборі граматичних і лексичних засобів між писемною й усною формами провести не можна.

       Публічні монологічні виступи (лекції, доповіді) належать до усної форми спілкування, але вони характеризуються такими синтаксичними і лексичними особливостями, які зближують їх з мовою науковою чи публіцистичної статті, а не з усною діалогічною мовою. Навпаки, діалоги художньої літератури належать до писемної мови, проте вони своєю побудовою та вживаними словами мало чим відрізняються від усної мови.

До усного мовлення висуваються такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки;

2) логічність;

3) стислість;

4) доречність;

5) виразність дикції;

6) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації;

7) використання різноманітних мовних засобів.

             Існують три величини усного мовлення: погляд, усмішка, відстань.

Людина, яка просто дивиться у вічі співрозмовнику викликає довіру. Вміння першим не відводити погляд –  це ознака сильної, рішучої особистості. Якщо співрозмовник затримує погляд, супроводжуючи це кивком голови, то це означає згоду і довіру. Якщо ж партнер відводить очі у паузі, то це значить, що він не все ще сказав і просить не перебивати. Якщо співрозмовник затримує погляд на очах партнера, то робить це з метою пригнітити людину.

Перш ніж почати будь-яку розмову, усміхніться! Це налаштує бесіду на доброзичливий тон і взаємоповагу. Усмішка має бути багатозначною, але не маскою, і відповідати настрою.

Розрізняють чотири види дистанції між співрозмовниками : інтимна, особиста, соціальна, офіційна. Відстань між особами служить регулятором їхніх відносин. Треба пам'ятати, що у різних націй поняття норми різні. У слов’ян відстань під час ділової бесіди менша, ніж, наприклад, у американців, австралійців. Якщо ж не знати дистанції співрозмовника, то не навмисне можна його вразити чи образити.

А. Ввічливість і шанобливість виховуються передусім у сім'ї. Іноді в щоденному поспіхові, за службовими і домашніми клопотами ми не помічаємо, як виростають наші діти. І раптом знову дивуємось: донька чи син не дякують нам за обід або сніданок, прокидаючись, не бажають «доброго ранку», а лягаючи спати — «доброї ночі», звертаючись з проханням, рідко вживають або ж зовсім не кажуть «будь ласка». А все тому, що так не поводились між собою батьки, що не були вони ввічливими до дітей. Тим часом наше завдання — змалечку і впродовж усього життя дитини особистим прикладом вчити її чемності. Школа ж, педагоги поглиблюватимуть науку ввічливості.

Дитина повинна вміти привітатися з дорослими: «Добрий день (ранок)!» або «Доброго дня (ранку)!», «Добрий вечір!» або «Доброго вечора!»; попрощатись: «До побачення!», «На добраніч!», «Бувайте здорові!», «На все добре!» тощо. Треба пояснити дитині порушення норм мовного етикету, коли вона вітається чи прощається з однолітком так: «Привіт!», «Здоров!», «Драстє!», «Привєтік!», «Пока!», «Покедова!», «Адью», «Чао!». Це переважно розмовно-просторічні формули, окремі ж порушення межують з вульгаризацією форм привітання і свідчать не про невимушені стосунки, а швидше про мовну неохайність, що так само недопустима, як і неохайність в одязі.

Часто мірою нашої вдячності іншій людині за певну послугу, допомогу тощо є вміння правильно подякувати: «Дякую!», «Щиро дякую!», «Спасибі!».  Для дитини звичними повинні бути формули: «Дозвольте запитати», «Поясніть, будь ласка», «Допоможіть, будь ласка» тощо. Норма мовного етикету включає в себе вміння просити вибачення: «Пробачте (вибачте), будь ласка» (форма             «Даруйте» - розмовна, а «Перепрошую» - діалектна).

А як багато важить звичка називати старшу людину на ім'я та по батькові! Ім'я для кожної людини дороге, тому не можна дозволити собі помилятися, підмінювати ім'я чи ім'я по батькові, бо це свідчить про байдужість до чиєїсь особи і звучить образливо.

Сьогодні в наше офіційне спілкування (ще не в школу!) повертається слово «пан» — ним звертаються до незнайомої людини («пане», «пані», «панно», «панночко», «панове», «пані і панове») або поєднують зі звертанням на ім'я — у формі кличній  («пане Андрію!», «пані Віро!», «панно Олю!») або на прізвище — має форму називного відмінка (пане Кравчук!). Нейтральним є звертання «Добродію!», «Добродійко!» — до осіб середнього і старшого віку.

Культура мовлення учителя. Засвоєння норм літературної мови — тривалий процес, який починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей мови триває впродовж усього свідомого життя. Адже того, що засвоєно з уст матері, в житті замало. Коли дитя йде до школи, критерієм істини для нього в багатьох випадках стає слово вчителя. І не лише бездоганне знання свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань формує юну особистість. Тому дуже прикро, коли цей рівень недосконалий, коли вчитель байдужий до свого мовлення і до мовлення учнів. З цього починаються «дивні», «несподівані» помилки дикторів, редакторів, авторів посібників, творчих і керівних працівників, інженерів, виховательок дитячих садків, молодих матерів тощо.

 

          Б.  Виховання культури мовлення — справа не лише вчителя-словесника. Його правильний наголос, точно вжите слово, чітка побудова фрази будуть безслідно зруйновані, якщо фізик, математик, біолог чи історик це ж слово наголосять неправильно або невдало введуть у контекст. І даремні будуть намагання мовника — він не має академічного часу для загострення уваги на всіх можливих помилках акцентуації, слововжитку, вимови.

Кожен учитель повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови (без примітивізму), постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів. Треба вміти самому і навчити учнів уважно (інколи з олівцем) читати наукову, технічну, публіцистичну, художню літературу.  Неможливо весь педагогічний шлях пройти тільки з багажем, набутим у стінах вузу.                              Труднощі починаються з першої хвилини перебування в класі. Потрібно підготувати учнів до роботи. І як запитати: «хто черго'вий чи хто чергови'й?» (чергови'й!), «яке було домашнє завда'ння чи завдання'?» (завда'ння!). Або: «Що було дано, завдано чи задано додому?» . А як правильно сказати: «розкрийте, розгорніть чи відкрийте зошити (книжки)?»; «покладіть, положіть чи поставте ручки?»; «витріть, стеріть чи зітріть дошку, чи з дошки» (витріть дошку, але зітріть з дошки!); «підніміть, підійміть, здійміть чи піднесіть руку?» (піднесіть!); «слідкуйте чи стежте по тексту чи за текстом?» (слідкуйте за текстом!); «слухайте перше питання чи запитання?» (запитання!); «переверніть чи перегорніть сторінку?» (перегорніть!) і багато ін.

                

 

Потрібно зробити зауваження — і чуємо: «не мішай!» (не заважай!); «не списуй у товариша» (від товариша) Не можна допускати помилок інтерферентного характеру, як-от: відповідати по бажанню, у відміну від тебе, по проханню старости, в доказ привести слова, по домовленості з паралельним класом, по дорученню класного керівника, по ініціативі старшокласників, по програмі, по плану, по наказу, згідно наказу, години по хімії замість нормативних конструкцій: за бажанням, на відміну, на прохання, на доказ, навести слова, за домовленістю, за дорученням, з ініціативи (за ініціативою), за програмою, за планом, за наказом, згідно з наказом, години з хімії тощо.

У наш час говорять не лише про мовний етикет, а й про мовний стиль учителя. Його визначальними рисами є відповідність сучасним мовним нормам, бездоганне володіння позамовними засобами (мімікою, жестом, правилами членування мовленнєвого потоку, темпом мовлення, тембром звука), «секретами» виразного читання. Важливо, щоб у вчительському колективі панувала атмосфера доброзичливої уваги і до мовлення колег, і до мовлення учнів. Треба боротися зі шкільним юнацьким жаргоном, викорінювати слова типу законно, сила, класно, супер, залізно, цвайка, зрізатись, зарізати та ін. (порівн. учительські жаргонізми: запаритись (втомитись), зірватись (втратити контроль над собою), врізати (виставити) двійку, туберкульозна (слабка) трійка тощо; студентські жаргонізми: хвіст (двійка), общага (гуртожиток), стипуха (стипендія), завал (не скласти іспит), зредукувати (втекти) тощо. Учнів потрібно навчати долати труднощі, які виникають у процесі мовного спілкування, а не уникати їх.             

У школі готується майбутній громадянин — творець матеріальних і культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого сучасника.

Така потреба сформується, якщо протягом одинадцяти шкільних років перед нашими очима буде один з найавторитетніших прикладів — учитель з високим рівнем культури мовлення.                                                                                                              Таким же авторитетом учитель повинен бути і для батьків своїх учнів. Не варто зводити батьківські збори лише до аналізу успішності й поведінки конкретного учня, констатації його позитивних чи негативних якостей. Варто  давати батькам уроки вікової психології, елементарні знання сімейної педагогіки. Сьогодні виникла потреба виховати і в деяких батьків любов до рідного слова, повернути їх в лоно рідної мови, навчити шанувати старших, поважати школу і вчителів. Стриманість, коректність, внутрішнє переконання будуть супроводжуватися фразами: «Слухаю»; «Мені здається, що краще...»; «Чи не спробувати б нам...»; «Ви краще знаєте, але...»; «Ви, очевидно, маєте рацію, та лише в тому, що...».

 

 

Питання для самоперевірки

1.     Що вивчає культура мови?

2.           Яке головне завдання культури мови?

3.           Що необхідно робити, щоб підвищити рівень мовної культури?

4.           Які особливості усного й писемного мовлення?

5.           В чому полягає культура побутового мовлення?

6.           Назвіть необхідні умови культури мовлення вчителя.

 

Список рекомендованої літератури

1. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити/ За заг. ред. О. Сербенської/ Посібник. -Л.: Світ, 1994. - 152 с.

2.      Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. - К.: Рад. письм., 1970. - 253 с.

3.      Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. - Л.: Світ, 1990. - 231 с.

4.   Волкотруб  Г. Й.  Практична  стилістика  української мови.   Використання
морфологічних засобів мови: Навч. посіб. - К.: ТОВ «ЛДЛ», 1998. - 176 с.

5. Головащук С. І. Словник-довідник з правопису та слововживання. - К.: Наук. думка, 1989. - 832 с.

6.      Гринчишин Д. Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. - К.: Рад. шк.; 1986. - 221 с.

7.      Караванський Св. Практичний словник синонімів української мови. - К.: Кобза, 1993. - 472 с.

8.      Караванський Св. Секрети української мови. - К.: Кобза, 1993. - 152 с

9.      Караванський Св. Пошук українського слова, або Боротьба за національне «Я». –К.: Академія, 2001. - 234 с.

 

10.    Коваль А.П. Культура української мови. - К.: Наук, думка, 1964. -195 с.

11.    Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови. - Львів: Світ, 1996. - 232 с

12.   Кочерган   М.П.   Словник   російсько-українських   міжмовних   омонімів
(«фальшиві друзі перекладача»). - К.: Академія, 1997. - 400 с.

13.      Культура мови на щодень/ Н.Я. Дзюбишина-Мельник, Н.С. Дужик,                              С.Я. Єрмоленко та ін.- К.: Довіра, 2000. (Б-ка сер. «Словники України»). - 169 с

14.      Культура української мови: Довідник / За ред.. В.М. Русанівського. - К. : Либідь, 1990.- 302 с.

15.      Левун Н.В. Культура української мови: Матеріали до практичних занять. -Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2004. - 16 с.

16.      Непийвода Н. Сам собі редактор. Порадник з української мови. - К.: Либідь, 1996. - 276 с.

 

17.       Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Підручник для гімназій. - К.: Вежа, 1994. - 240 с.

18.       Погрібний М.І. Орфоепічний словник. - К.: Рад пік.., 1983. - 629 с.

19.       Пономарів О.Д. Культура слова: Мовностилістичні поради. Навч. посіб. -К.: Либідь, 1999. - 239 с.

20.       Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник / Відп. ред.. М.А. Жовтобрюх. - К.: Наук, думка, 1973. - 724 с.

21.  Словник труднощів української мови / За ред.. С. Я. Єрмоленко. К.: Рад. шк., 1989. - 334 с.

22.       Чак Є.Д. Складні випадки українського слововживання. - К.: Рад. шк., 1969.  -219с.

 

Подобається