В історії нашої незалежної України, на жаль, є дуже сумні сторінки. Серед них трагедія українського народу - голод 1932-1933. Це лихо замовчувалось понад 60 років, а тепер ми знаємо і причини голоду і його винуватців. І ніколи ми не повинні забувати ті події. У запізнілій жалобі треба схилити голови перед пам'яттю тих, хто загинув під час голодомору. Світла пам'ять про них не згасла, передається з покоління в покоління. Вона буде жити вічно.

І плач скрипки, і "Реквієм" Моцарта, і запалені свічки пам'яті, які передавалися із рук в руки - це була данина тим, хто загинув в страшних муках, хто жертвував собою заради справедливості. Вони згасли як зорі. Це урок громадянськості , милосердя, духовності, який ці якості посіяв у дитячих душах!